В ІЗОЛЯЦІЇ

Есеї про Донбас

Про автора

Станіслав Асєєв

Журналіст, 31 рік. Раніше жив у Донецьку, закінчив філософський факультет Донецького національного університету. Працював позаштатним кореспондентом «Радіо Свобода», писав для газети «Дзеркало тижня», журналу «Український тиждень». Залишився у місті після початку війни та окупації Донецька, продовжував писати статті для українських медіа.

11 травня 2017 року був затриманий бойовиками так званого “МГБ ДНР”, окупанти звинуватили його у «шпіонажі».

29 грудня 2019 року був звільнений в рамках обміну полоненими між Україною та Росією.

Замовити книгу

У 2021 році за книгу есеїв «В ізоляції» Станіслав Асєєв отримав Національну премію України імені Тараса Шевченка у номінації «Публіцистика, журналістика».

Про що ця книга

__________________________

Після початку війни Станіслав Асєєв залишився на окупованій території Донбасу та писав статті до українських медіа, де намагався емоційно осягнути та раціонально зрозуміти, що відбувається у свідомості його сусідів та друзів під тиском пропаганди та злиднів. У його текстах мало політики – більше рефлексій добре освіченої людини щодо мороку війни та змін людської психіки, які неодмінно відбуваються за таких обставин. Важко визнавати, але на велику кількість поставлених у 2015-2017 рр. питань відповідей немає і досі.

Станіслав Асєєв про справжній концтабір у Донецьку

Slide

… Уривки …

Дозвольте представитись. Я — корінний мешканець Макіївки, який прожив у ній більшу частину свого життя, хоч і народився в Донецьку. Віднедавна мій розум, як і уми мільйонів у нашій країні, займає одне просте питання: чому?

Як сталося так, що ненависть, котра часом потребує цілих поколінь для свого втілення, проросла на нашій землі лише за рік і закріпилася тут так міцно, що не дає двом унікальним народам ступити за межі шаблонів, які сьогодні диктує ТБ?

Звичайно, я не вимагаю відповіді на це запитання і повноцінно, мабуть, не зміг би відповісти й сам. Але спалені будинки та міни, що стирчать із асфальту, не дають нам права сьогодні не ставити його зовсім. Коли ви йдете теплою, сонячною вулицею, а за мить чуєте вибух від мін і бачите з десяток мертвих людей, після чого знову звучить тиша й далі їздять трамваї, неможливо не помітити абсурду, що наповнює собою війну. Війну, в якій кров освячують ідеї, що ніколи не сту¬пали далі університетських дверей.

Сьогоднішній погляд на Україну очима Москви — це погляд на доларовий папірець американських інтересів і західних цінностей, що штовхають до російських кордонів ешелони ракет. Москва бачить в Україні не самобутню думку, що намагається віднайти себе крізь туман радянської епохи, а саму загрозу цій епосі, яка ще продовжується у Кремлі. Морозиво по 9 копійок та 1/6 частина суші — чи можна ще бажати чогось?

Але нацизм, цей монстр, яким так лякають російський народ, характеризується, зокрема, й згуртованістю і сліпим преклонінням народу перед єдиним пророком, що веде націю до великої мрії. Але де ще ми зможемо знайти таку різношерстість та неоднозначність думок щодо свого президента, як не в Україні, де кожен новий її глава навряд чи має більші повагу та успіх, ніж його попередник? І де ще, як не в Росії, у сьогочасній Європі ми зможемо знайти таку сліпу віру та майже побожний страх, із яким вашому лідерові цілують руки священики, а цілий народ аплодує будь-якому рішенню, наче стоячи в одній партійній залі розміром із цілу державу?

Лист до росіян
26 липня 2015 року

Slide

… Уривки …

Не секрет, що суспільна свідомість українців сприймає все, що відбувається сьогодні на Донбасі, крізь призму цілої низки містких вербальних карикатур, як-от: «вата», «ватніки», «колоради», «русскомірні» тощо, таким чином ніби проводячи своєрідну ідейну межу між «ми» і «вони». Однак усі їхні сенси мають значно глибше коріння, ніж просто своєрідний суспільний рефлекс на сьогоднішній сепаратистський Донбас. Висловлюючись професійною мовою, говоримо практично про архетипи суспільної свідомості населення східних регіонів України, де основним лейтмотивом завжди був контраверсійний погляд на владу порівняно з її демократичним трактуванням.

Фактично йдеться про дві принципово різні моделі, по гляди на сутність самої влади, які не можуть бути наслідком лише нинішніх подій, а тому мають серйозне історико-психологічне підґрунтя, причому в обох варіантах.

Демократична модель учить дивитися на уряд, вищі органи влади й самого главу держави тільки як на найнятих працівників, чиї функції цілковито регулюються волею «роботодавця» — самого народу. Хоч би якими статками ви володіли, хоч би які преференції від обійманої посади мали — все це лише наслідок наданої вам можливості самим народом, і чи новник, так само як і глава держави, є тільки виразником його волі. У демократичній моделі й психологічні зв’язки її учасників вибудовуються інакше, змушуючи дивитися на владу не вертикально, а горизонтально, передбачаючи,що обійняти найвищі державні посади може будь-хто з огляду на відому рівність, закріплену ще з часів французьких гільйотин та обезголовлених тіл учорашніх монархів.

Зовсім інакшим бачиться трактування влади, яке сьогодні властиве не тільки Донбасу в його окупованій, а часто й підконтрольній Україні частині, а й усій Росії.
Чому на Донбасі так люблять “царів”
17 травня 2015 року

Slide

… Уривки …

…Один из «ополченцев» достал светошумовую гранату, по неосторожности выдернул из неё чеку и граната взорвалась. Когда я пришёл, то увидел маленького ребенка, у которого из ушей шла кровь. На месте уже была и «полиция «ДНР», вокруг собрались 30-40 человек из ближайших домов.

Маленький мальчик стоял возле кустов и ужасно громко ревел, несколько взрослых были явно в пространственной дезориентации. Тут же подъехала и «скорая», которая забра¬ла ребёнка в больницу, а остальных «отдыхавших ополчен¬цев» погрузили в машину полиции и увезли в неизвестном направлении.

Собравшиеся же люди были совершенно равнодушными, безразличными. Кто-то стоял и лузгал семечки, кто-то просто улыбался от тут же рассказанной смешной истории о чём-то похожем, а кто-то даже в этот момент, когда «ополчение» абсолютно точно подорвало само себя, без кровавой руки «дяди Сэма», продолжал по старинке во всём винить Порошенко, развивая мысль, что, мол, не было бы его — не было бы и этой войны, и ребёнок сейчас не истекал бы кровью у подъезда.

Среди всех этих людей я заметил одного из своих знакомых и, подойдя к нему, — то ли от какой-то злости, то ли от растерянности, — просто спросил его в лоб: «Слушай, чего они все улыбаются? Что смешного?» На что он мне ответил с такой же улыбкой: «Граната уже не берёт».

“Граната уже не берет”
7 мая 2015 року

Замовити книгу

Творчість Станіслава Асєєва, без сумніву, можна ставити в один ряд з творчістю українських письменників-дисидентів. Навряд чи хтось міг уявити собі, що в Україні через стільки років після проголошення незалежності з’являться такі письменники. Проте, політичні репресії, концтабори, МГБ – не якісь релікти з радянського минулого, а все ще актуальні явища у сучасній Україні. Нехай і не на всій її території, а лише в окремій частині.
Денис Казанський, журналіст, письменник, представник України у Тристоронній контактній групі у Мінську, співзасновник книжкового видавництва Чорна гора

Книги немає в наявності

Вас може зацікавити:

Книги про новітню історію та війну на Донбасі

Світлий шлях. Історія одного концтабору

Станіслав Асєєв

Детальніше

Як Україна втрачала Донбас

Денис Казанський, Марина Воротинцева

Детальніше